Історія в кольорах: 11 постатей, які змінять погляд на українську культуру

Художниця, яка ледве не попрощалася з життям через заборону малювати. Вона відмовилася писати портрет Сталіна, пережила Голодомор 1932-1933 рр.,  її картини вражали Пабло Пікасо і найголовніше – роботи цієї художниці стали цінним надбанням України ХХ століття.

Катерина Білокур мала не просту долю, однак її жага малювати була сильнішою за всі життєві випробування. Художниця завжди мріяла про професійне визнання, адже не мала ніякої художньої освіти. У 1949 році Катерину прийняли до Спілки художників України, а у 1954 році три її картини – «Цар колос», «Берізка», «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці у Парижі.

Там роботи Катерини побачив Пабло Пікасо і сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ».

Вашій увазі полотно «Цар колос» і кольори з каталогу NCS, які найкраще відображають палітру цієї картини.

“В Україні іноземного туриста, в першу чергу, повинна зачепити історія. Архітектура – це зріз стану економіки. Для появи в Україні об’єктів світового класу, цікавих іноземному туристу, і рівень розвитку України повинен бути світового класу”. Ці слова у 2019 році сказав український архітектор Андрій Пашенко.

Впевнені, після перемоги ми не лише відбудуємо свої міста, а й створимо архітектурні об’єкти світового рівня, які будуть розказувати історію боротьби за свободу і незалежність. Можливо до цих споруд прикладе свою руку і Андрій Пашенко, а зараз розглянемо його вже існуючі роботи.

Найвпізнаванішим проектом архітектора залишається ТРЦ Ocean Plaza у Києві. У схожому стилі спроектований  бізнес-центр IQ. Ці об’єкти виглядають динамічними і сучасними за рахунок використання елементів із скла.

У стилі «нейтральна розкіш» виконаний елітний житловий комплекс Linden в Києві та ТРЦ Nikolsky у Харкові. Саме по цьому торговому центру, у березні російські війська нанесли удар із системи залпового вогню «Смерч» і пошкодили купол.

Творча діяльність  Марії Приймаченко почалася завдяки недугу. У 7 років дівчинка захворіла на поліомієліт, тому Марія не могла працювати у полі, а залишалася вдома і малювала.  У 17 років вона розписала свою хату синьою глиною. Сусідів так вразили малюнки Марії, що вони просили намалювати щось і на своїх оселях.

Перша хвиля популярність прийшла до художниці у 1936 році завдяки роботі «Звірі з Болотні». На І Республіканській виставці народної творчості, експонованій у Москві, Ленінграді і Варшаві картини Марії займали цілий зал і відтоді її роботи з успіхом експонуються у Парижі, Софії, Монреалі і Празі.

Друга хвиля популярності Марії Приймаченко відбулася навесні 2022 року під час повномасштабного вторгнення росії на територію України. Дві картини художниці «Квіти виросли коло четвертого енергоблоку» і «Моя хата, мої правила» були продані на благодійному аукціоні. Виручені кошти були направлені на підтримку української культури та Збройних Сил України. Вже у травні були придбані 125 мікроавтобусів для переднього краю фронту, кузов яких був прикрашений «квітками» з картин Приймаченко.

Стріт-арт раніше був андеграундом, а зараз це новий вид образотворчого мистецтва, який виходить за рамки музеїв і картинних галерей. Мурали стали художнім відображенням історії і дійсності. Один із популярних художників-муралістів в Україні є Володимир WaOne Манжос.

У 2004 році разом з Олексієм Бордусовим, також відомим як Aec, Володимир заснував художній дует Interesni Kazki, який існував 12 років і розпався у 2016 році.

Мурали з фантасмагоричними сюжетами Володимира прикрашають стіни в Києві, Одесі, Майамі, в містах Індії, а також у галереях сучасного мистецтва в Мілані та Нью-Йорку.

У жовтні 2022 року Володимир Манжос створив у Києві мурал, який має символічний зміст: українець перемагає російського загарбника. «Time for change 3: victory» (Час змін 3: перемога) — третій завершальний мурал з серії «Час змін». В основі сюжету — сцена, де український козак перемагає загарбника ведмедя що символізує російські імперські амбіції. Російський ведмідь захотів поласувати українського меду, але отримав рішучий удар у відповідь.

Також над козаком, на рушнику, можна помітити уривок з поеми Тараса Шевченка «Кавказ»:

« І вам, сині гори, кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся – поборете, Вам бог помагає!»

Як зазначив автор муралу, на фотографії зі звільненої Балаклії він побачив ці рядки, сховані за банером з окупантським триколором, що його надзвичайно вразило.

Якщо ви не знаєте, що таке українська зооморфна кераміка? Час дізнатися.

Зооморфна кераміка – невід’ємна частина побуту українських родин. Розквіт «Тваринної моди» на території теперішньої України відбувся в епоху Трипільської культури. Вироби із глини стали дзеркалом життя цих часів. У давнину люди вірили, що глина поглинає всю негативну енергію, і тому прагнули оточити себе і свої будинки цим матеріалом.

Посуд, традиційно використовуваний українськими господинями, виготовляли вручну та прикрашали оберегами та символами. Теракота (гончарні вироби з кольорової глини) з зображенням тварин була предметом сакральної практики.

Сьогодні в Україні існує близько десяти активних гончарних центрів. Найбільшим серед них є Опішня на Полтавщині. У 18-19 столітті Опішня була керамічною столицею України, в селищі працювало понад 1000 майстрів.

Нова хвиля популярності зооморфної кераміки пов’язана з майстернею архітектора Сергія Махно, яка створила власну лінійку «ДІДО».

ДІДО — це переосмислення української традиції та сучасності. Усі звірята виготовляються у єдиному екземплярі та живуть сім’ями-колекціями.

Так, перша керамічна лінійка «ДІДО. Карпати» живе у селі Ланчин та складається з 10 героїв: Дідо Василя, Дідо Михася, Дідо Пилипа, Овва!, Татишо, Любчика, Дуні, Афанасія, Гайда та Мусі. Це ведмеді — володарі води, леви-лембики — хранителі часу, та овечки, що символізують страх та боротьбу з ним.

Зооморфна кераміка є відображенням багатокультурних явищ народу. Це одвічна історія життя. Це жива душа, зачарована глиною.

Продовжуючи тему кераміки, пропонуємо познайомитися із екземпляром художньою керамікою минулого століття, який став відомий у 2022 році – це півник з Бородянки.

Після знищення одного з будинків у Бородянці на Київщині на стіні однієї з квартир вціліла кухонна шафа, яка швидко стала символом витримки українців під час війни з росією. На цій шафі люди помітили маленького декоративного півника, якого спочатку помилково приписали Прокіпу Бідасюку. Однак як виявилося аторами півника є подружжя Протор’євих, Валерій і Надія. У свій час вони працювали на Васильківському майоліковому заводі і окрім півника в дуеті створили: декоративні вази «Україна», «Київ», «Червона Калина», «Свято жовтня», фігурний посуд за мотивами «Лісової пісні» Лесі Українки та багато чого іншого.

Повертаючись до півника з Бородянки. Під час візиту прем’єр-міністра Великої Британії Бориса Джонсона до Києва у квітні 2022 року до нього та Президента України Володимира Зеленського на одній з вулиць міста підійшла дівчина та подарувала таких самих керамічних півників, які вціліли на кухонній шафі у Бородянці.

Колоритну зовнішність і довгі вуса має не лише Сальвадор Далі, а й український художник Іван Марчук.

Без перебільшення Іван Марчук є найвідомішим українським художником за кордоном. Його геніальний стиль «плетиво із ниток» практично не підлягає повторенню. Сам художник називає цей стиль пльонтанізм, що дослівно означає випльонтане із жмутків ниток.

Можливо цей унікальний стиль художника пов’язаний з тим, що він народився у сім’ї ткача. І хоч родина вмовляла Івана стати хірургом чи біологом, та все ж переміг художник. Марчук як митець формувався за радянських часів, і його творчість, не подобалась КГБ. Зображення пшеничних ланів і синього неба були надто українськими сюжетами. Ігнорування і непризнання художника радянською владою призвели до рішення про еміграцію.

Іван Марчук виділяє 9 періодів своєї творчості і називає їх «дев’ять Марчуків». Сьогодні ми познайомимося з роботою із одного періоду, з одним Марчуком.

Іван Кавалерідзе, ще один митець, який вносив свій вклад в формування української культури в умовах тоталітарної системи радянської влади.

Іван Петрович – уродженець Сумщини, автор близько 20 пам’ятників, зняв 10 кінострічок і поставив 10 театральних п’єс, написав книгу спогадів і залишив багато нереалізованих проектів. 70 років Іван Петрович займався творчістю, але і цього було мало.

Все життя Кавалерідзе намагався поєднувати національні мотиви із пропагандою більшовизму. Так після зведення пам’ятнику Кобзаря в Ромнах, і появи монументу Григорія Сковороди в Лохвиці, з’явилися пам’ятники Артему (Федір Сергіїв близький друг Йосипа Сталіна) у Бахмуті і Слов’яногірську.

Після втілення скульптурно-творчих задумів, митець переключився на кіно. У 1928 року з’явилося німе кіно «Злива». Це була спроба розповісти історію України за останні 200 років, але до наших часів ця стрічка не зберіглася. Потім вийшло декілька стрічок про велич більшовицької влади. У 1933 році вийшов фільм «Коліївщина» про історичні події в Україні 17-20 століть, який під тиском партійного керівництва перероблявся 17 разів. А після стрічки «Прометей» проти Кавалерідзе розпочалась кампанії боротьби з «антиісторизмом».

Через заборону знімати історичні фільми,  Іван Петрович створив перші кіно-опери «Наталка-Полтавка» і «Запорожець за Дунаєм». Український дух – зламати неможна ніякими заборонами!

Важкі часи народжують сильних людей – ця теза перетинається через проект ілюстраторки Юлії Тверітіной, який називається щоденники війни. Це серія ілюстрацій заснована на розповідях друзів-очевидців Юлії. Кожне зображення – це окрема історія про Бучу, Ірпінь, Київ, Харків, Маріуполь та інші міста.

Художниця живе в Китаї і всі жахи російської агресії дізнається через розповіді своїх близьких, тому щоденник війни – це своєрідна терапія. Юлія Тверітіна  співпрацює з японськими і китайськими галереями, виставляє роботи на багатьох іноземних виставках та працює над різними анімаційними проектами, та зараз вся ця діяльність відійшла на другий план. Ілюстраторка  має на меті відобразити всі історії, які їй розповіли друзі. Вона вважає, що люди, які не переживали війну, ніколи не зможуть її відчути, але зображення максимально наближають ці полюси.

У роботах простежується використання кольорів національної символіки України, але Юлія зізнається, що робить це несвідомо. Вона не може поки що повернутися в Україну і через творчість переноситься додому.

Сергій Конончук прожив коротке, але творче життя.

Ми могли ніколи не знати  про українського графіка, художника-аніматора і книжкового ілюстратора Сергія Конончука,  якби не його сестра, Неоніла. Справа в тому, що Конончук пішов на фронт під час Другої Світової війни, а у вересні 1941 року пропав безвісті. У повоєнному художньому процесі його твори не функціонували, а  ім’я ніде не фігурувало, ні в яких записах і словниках.

Однак Неоніла зберігала всі роботи брата і в 1960 році показала їх художнику Володимиру Голованову. Тоді стало зрозуміло – бути виставці. І вона відбулася, але через 10 років, бо комісія Спілки художників України УРСР не могла повірити, що 29-річний художник має стільки зрілих робіт.

За життя Сергій скористався шансом продемонструвати свою творчість на виставці самодіяльних митців 1929 року, що відбулася в Києві, а згодом — у Харкові. На міжнародну виставку в Париж було відібрано 8 творів Конончука. Та, на жаль, під час повернення до Києва вони загубилися. У цей час він починає співпрацювати з видавництвом «Культура» і  вчитися графіки у Київській художньо-промисловій школі.

Згодом працював художником-мультиплікатором на «Українфільмі»; зокрема над мультфільмами «Тук-Тук і його товариш Жук» (1935) і «Зарозуміле курча» (1936).

У роботах Сергія Конончука найбільше вирізняються декоративні елементи. Орнаменти, завитки, вишивки, створені жвавими і легкими штрихами, додають цінності і особливої радості ілюстраціям Конончука.

Тему ілюстрацій і дитячих книжок продовжує молода художниця Поліна Дорошенко. Вона займається створення ілюстрацій до дитячих книжок, але стала відомою широкому загалу завдяки роботі над художнім оформлення «Лісової пісні» Лесі Українки для видавництва «Основа».

Художниця відійшла від традиційного оформлення і обрала більш грайливий і сучасний формат, бо знала, що цей твір входить до шкільної програми. Тому Поліна продемонструвала інший погляд на історію кохання лісової красуні Мавки і та сільського парубка Лукаша. Фантазійні ілюстрації, переплетення форм і кольорів – влучно зображає характер героїв і по-новому зображають дивовижний світ українських міфів і легенд.

Зараз Поліна Дорошенко активно займається ілюстрацією книжок, бере участь у виставках і фестивалях, активно популяризує українську історію, культуру та мистецтво на міжнародній арені. 2023 року Поліна створила тематичний логотип (Doodle) для пошукової системи Google приурочений до Дня Незалежності України.